Дата та місце народження: 1 грудня 1975 р., м. Сокаль, Львівська область.

Дата та місце загибелі: 8 серпня 2015 р., смт. Зайцеве, Горлівська міська рада, Донецька область.

Звання: Старший лейтенант.

Посада: Командир взводу.

Підрозділ: 16-й окремий мотопіхотний батальйон (58-а окрема мотопіхотна бригада).

Обставини загибелі: Трагічно загинув 8 серпня 2015 р. в районі смт. Зайцеве, Горлівська міська рада, Донецька область.

Сімейний стан: Залишилися дружина та донька.

Місце поховання: м. Сокаль, Львівська область

«ПІШЛИ НА СМЕРТЬ ЗА УКРАЇНУ»

 Саме цими строфами поезії «Героям Волині, загиблим на Донбасі» Анатолія Поліщука відкривається книжка- спомин, книжка-пам’ять, книжка як вдячність, видана в Луцьку 2016 року «Волинський пантеон: схід-2015». Автори Олександр Дем’янюк та Геннадій Гулько. У передмові вони написали: «Пропонуючи читачам цю книгу, присвячену загиблим і померлим у 2015 р. бійцям-волинянам, робимо свій внесок у збереження пам’яті про наших мужніх земляків, засвідчуємо глибоку шану й повагу їхнім родинам».

І тут між волинськими героями є і син сокальської землі Роман Галас, який тут народився 1 грудня 1975 року, а похоронили св. пам’яті Романа на сокальському цвинтарі 11 серпня. Його дитячі та юнацькі роки минали у Сокалі. Із золотою медаллю закінчив Сокальську СШ №1. Успішно навчався на факультеті картографії Львівського національного університету імені Івана Франка. Після завершення вишу переїхав на проживання у с. Млинів Рівненської області. Був одружений, мав донечку. Останні роки працював на заводі ООО «Кромберг енд Шуберт Україна» в Луцьку. А в Сокалі проживали під час четвертої хвилі мобілізації. Спочатку перебував на полігоні «Широкий лан» (Миколаївська область), а потім – у Яворові на Львівщині. В зоні АТО служив з ЗО березня. Був командиром третього взводу 16-го окремого мотопіхотного батальйону 92 ОМБр. Загинув за нез’ясованих, а може й з’ясованих, але прихованих обставин поблизу міста Артемівськ Донецької області. Роман Галас брав участь у затриманні контрабанди, зокрема, вантажівки з борошном, в якій було знайдено 48 мільйонів гривень. Наступного дня у бліндажі військовослужбовців знайшли записку: «Ви мали їхати звідси на іномарках, а поїдете ногами вперед».

Так і сталося… Його привезли до рідного отчого дому уже в труні… Але не зламали, він не заплямив честі справжнього українця. Віддав життя, але душа і серце залишились чистими, як прозора материнська сльоза…

Вічна йому пам’ять!

Оксана ПРОЦЬ.

ЖИТТЯ ВІДДАВ ЗА НАС, ЗА УКРАЇНУ

11 серпня автомобіль з червоним хрестом і вантажем “200” перетнув межу нашого міста. У кожного з сокальчан, хто побачив його, в душі поселилася туга, печаль, а серце дошкуляв пекучий біль, бо знову привезли вбитого зі зони АТО. Так, саме на межі міста домовину з тілом сокальчанина Романа-Андрія Галаса переклали у катафалк, який повіз сина до його дому, до його рідних вулиць, школи, родини, друзів, однокласників, знайомих, сусідів. Везли звичайну добру порядну і юна донечка. До присутніх звернувся о. людину, а для кожного з нас – Героя, бо він виконав головну Божу заповідь, заповідь любові до нас усіх – віддав своє життя за нас, за Україну. Тому й ГЕРОЙ.

…І ось замиготіли мигалки міліцейської машини, які ми бачили ще здалеку, вона тихо, без жодного шуму під’їхала до старої автобусної станції, де на траурну процесію чекали священики різних конфесій, сестриці опустили хоругви, а діти сокальських шкіл, пластуни, юні патріоти на всю ширину дороги розтягнули синьо-жовте знамено. Біля траурної машини – почесна військова варта. На  узбіччях дороги, по тротуарах – люди. Ніхто їх сюди не примушував прийти, бо не кожен з них знав цього сорокарічного у розквіті сил, мужчину, але вийшли віддати шану людині, яка загинула за нашу Україну, яка пішла боронити свій край від клятих москалів і яничарів. Хтось клякав, ста¬ренькі зводили руки у молитві. Ні старі, ні юні, ні чоловіки, ні жінки не соромилися сліз, які лились з очей. Бо в наш сокальський спільний дім вже вкотре прийшла біда, і ми у жалобі і скорботі схилили голови. Проходячи траурною процесією, я почула, як маленька дівчинка смикала заплакану маму за руку і запитувала: “То з АТЬО, мама, то з АТЬО?” А та пригорнула дитину до грудей і тихо сказала: “Так”. І ось сусіди, знайомі, близькі зустрічають Романа на рідному подвір’ї, де він маленьким бавився з друзями, сестричкою Лідою, звідти щоранку батьки відпроваджували його до Сокальської середньої школи №1, яку закінчив на “відмінно”, звідси їздив на навчання до Львова. Скади, у батьківську отчу хату, до мами і батька, привів свою дружину Ірину, а згодом і внучку Майю, зробив щасливими бабусю й дідуся. А тепер його принесли на рідне подвір’я востаннє. Співав церковний хор храму св. ап. Петра і Павла, люди зібралися біля труни, священики відправляли панахиду. А мама попросила, щоб відкрити вічко домовини, щоб ще раз побачити свого сина, попестити його голову, зранені груди. Попестити, як колись, сорок літ тому, коли вперше колихала на руках свого синочка і тулила до материнських грудей. Припадали до чоловіка і тата зчорніла від сліз дружина ф юна донечка. До присутніх звернувся Ярослав Валюх:

– Наслідки тої страшної війни прийшли до нас в особі загиблого старшого лейтенанта Романа-Андрія Таласа, який у зоні АТО був людиною. Син, брат, чоловік, батько там, де так близько смерть, був, насамперед, людиною. Щоденно телефонував до своїх рідних і близьких, просячи про молитву. А особливо у день своєї смерті, бо, очевидно, щось відчував. Просив рідних і близьких: “Моліться за мене, бо важко мені є”. І вони молилися, мати не переставала плакати ще з З лютого цього року, як її синочка забрали на війну. Молились дружина, сестра, дочка… І це допомагало Романові жити як людині і вмерти, направду, людиною, за всіх нас.

Покійний Роман Галас, народився 1 грудня 1975 року. Закінчив Сокальську школу №1, зараз це гімназія імені Олега Романіва, із золотою медаллю. По завершенню навчання в Львівському університеті імені Івана Франка (географічний факультет), одружився і переїхав на проживання в селище Млинів Рівненської області, де прожив сімнадцять років. Працював у Луцьку на заводі, звідти З лютого 2015 року, під час четвертої хвилі, був призваний на військову службу в порядку мобілізації. І загинув 8 серпня 2015 року.

…Біля рідного дому звучить багатоголоса і жалібна “Вічная пам’ять”, люди під палючим сонцем спраглими устами промовляють “Отче наш”, “Богородице діво”. Роман назавжди покидає отчий дім, мамину світлицю, все те добре і радісне, що оточувало його тут, вдома. Військовий духовий оркестр грає похоронний марш…

Біля церкви св. архистратига Михаїла о. Роман Синицький читає Євангелію, а далі – дорога до школи. Біля Сокальської гімназії імені Олега Романіва, колись Сокальської школи №1, де навчався Роман Галас, вишикувались учні, перед похоронною машиною кидали пелюстки квітів. І з чорними стрічками шкільний дзвоник задзвонив востаннє для покійного Романа. А потім дзвони катедрального храму св. ап. Петра і Павла теж по-своєму “заплакали” за українцем-патріотом. У церкві повно людей, рідних і близьких, друзів і однокласників, сусідів і знайомих, представників районної та міської влади. І ще багато незнайомих, які ніколи не знали Романа, але попрощатися з Героєм, який за Україну загинув, пішов, не боячись, на герць з москалями, вважали честю. Вже й “вічная пам’ять” співають, а вервичка людей, які вклонялись Романові, не зменшувалася.

…Коли траурна процесія прямувала до останнього місця спочинку Героя, мені розповіли родичі, що у цей день, о 9 годині ранку, Роман телефонував до дружини Ірини, сестри Ліди, мабуть і до мами, й повідомив, що там пекло і в той же час кожному сказав, як він любить їх. Отак попрощався навіки. А сьогодні ми всі прощалися з ним. На новому цвинтарі поруч з могилами інших сокальських героїв Віктора Сивака та Романа Лагна свіжа могила, тут спочиватиме Роман-Андрій Галас. Квилила над чоловіком дружина:

“Ти ж казав, чекати, я чекала й не дочекалася, ой, Ромчику, як же ми без тебе?”. У цей момент, не один кляв клятих москалів, не один просив Бога, щоб закінчилася ця війна, і Україна врешті отримала омріяну не одним поколінням українців, свободу. До згорьованої родини, щоб висловити щире співчуття, звернувся голова Сокальської районної ради Ігор Дацюк:

–    Вкотре українська земля приймає до себе Героя України, який пролив кров, щоб нам і нашим нащадкам жити у процвітаючій державі. Хай земля Тобі буде пухом. Герої не вмирають!

Тяжко було говорити заступнику командира 16 окремого мотопіхотного батальйону майору Володимиру Довгому, який служив разом із загиблим:

–    Від імені командування і побратимів Романа хочу сказати щире дякую за те, що він був поруч з нами, що ми могли розраховувати на його плече. У рідних прошу вибачення, що ми не вберегли  Романа. Бо він є дійсно Героєм України. Наш батальйон наразі несе службу між Горлівкою і Артемівськом. Роман був командиром взводу опорного пункту, який мав завданням не допустити ворога з боку Горлівки до Артемівська. Позицію зайняли недавно, і там було багато роботи. Цілодобово вони несли службу. І саме там.. Роман загинув. Вічна йому пам’ять.

Священики запечатали гріб, духовий оркестр виконав Державний гімн України, солдати пострілами вшанували свого побратима.

Вже третя могила Героя на сокальському цвинтарі. А по цілій Україні? Скільки ще треба жертв, щоб Україна стала вільною? Невже за ті сотні літ Україна ще сповна не заплатила за свою волю? Але українців не здолати, бо в нас є дух, є віра і велике бажання жити мирно у своїй Державі.

Оксана ПРОЦЬ.

НЕДОЖИВ, НЕДОРОСТИВ, НЕДОЛЮБИВ.

Минулого тижня (21 квітня ) відкрито та освячено меморіальну дошку в пам’ять про Героя Сокальщини, що загинув, захищаючи Україну, в зоні АТО – Романа Галаса. Роман народився 1 грудня 1975 року в Сокалі. Закінчив СШ №1 зі золотою медаллю. Навчався на географічному факультеті Львівського національного університету ім. Івана Франка. Після одруження переїхав у Млинів, працював у Луцьку на заводі. Під час четвертої хвилі мобілізації у лютому 2015 року призваний до служби. На жаль, його офіцерський шлях виявилася коротким. 8 серпня 2015 р. під час бойових дій поблизу Артемівська командир взводу 16-го окремого мотопіхотного батальйону, старший лейтенант, уродженець Сокаля, 39-річний Роман Галас загинув. 11 серпня поховали Романа Галаса на новому цвинтарі у Сокалі поряд з двома іншими сокальськими Героями, які полягли у зоні проведення АТО, Віктором Сиваком та Романом Лагном.

Роман Галас проживав у селі Млинів, що на Рівненщині, у Сокалі – мешкають батьки.

На подвір’ї гімназії імені Олега Романіва зібралися учні, родичі, друзі загиблого, прийшли віддати честь Герою й жителі Сокаля.

Бойові побратими Романа – Володимир Доляницький і Микола Журавльов – зняли полотно з меморіальної плити. А священики з храму св. ап. Петра і Павла Ярослав Кащук, Ярослав Валюх, Андрій Дутчак, Михайло Ментух освятили меморіальну дошку, що увіковічнює пам’ять про Героя Романа Галаса, і разом з присутніми помолилися за упокій душі полеглого воїна.

Митрофорний протоієрей о. Ярослав Кащук, зокрема, сказав:

– Ми прийшли вшанувати сина, чоловіка, батька, який віддав своє життя за єдність і свободу України. Роман вартий нашої пам’яті, нашої пошани і любові. Молимося, щоб ця його жертва не була даремною, і свято віримо, що так воно й буде. Господь обдарує Україну миром, щоб не страждали батьки та діти…

Присутні вшанували світлу пам’ять Романа хвилиною мовчання. Біля меморіальної дошки поклали квіти, запалили лампадки.

«Це вже третя меморіальна плита, третя пара очей щодня зустрічає нових учнів. Віктор Сивак, Валентин Приход, Роман Галас. Кожен у свій час щоранку піднімався стертими сходами у знайомі класи, тут минали найкращі та юнацькі роки, формувалися характери. Звідси йшли у світ, розлучаючись із друзями та вчителями», – зазначила ведуча цього заходу Галина Тимчишин.

Класний керівник Марія Назарук з болем у серці та жалем звернулася до усіх присутніх та однокласників словами про Романа, який ріс розумним і допитливим, серйозно ставився до навчання, любив всі предмети, бо вважав їх потрібними у повсякденному житті. Його цікавила історія України, він її знав не зі шкільних підручників, а з різних джерел, які вишукував сам. А ще дуже багато читав. Знав багато про Бога, вірив у Нього, був відкритим для Нього і для людей. В нашій школі катехизацію вів отець Петро, і Роман з ним постійно спілкувався. Робив все з великою відповідальністю. Був доброзичливим до вчителів, старших, друзів, ніколи не ВІДМОВЛЯВСЯ до-помогти однокласникам… І як прийшов час захищати Україну, Роман сказав: «Хто, як не я?» Він не міг поступити інакше, бо любив Україну. Нехай пам’ять про нього залишаться в наших серцях, а його коротке життя буде прикладом для наступних поколінь.

Ровесниця Галина Федаш зазначила, що увіковічнюючи пам’ять дорогого однокласника, її переповнюють подвійні відчуття. З однієї сторони – це почуття гордості за те, що мали можливість навчатися поряд з такою людиною. Роман був дуже добрим, толерантним, вихованим, гідним та надзвичайно мудрим. А скільки тепла, добра вклали в нього його батьки! За це їм велика шана і подяка. А з іншої сторони – всіх переповнює почуття великого жалю і смутку. Бо не так би мали зустрічатися однокласники. Обірвалося життя Романа, обірвалося на півслові, на півдумці.

Скільки добрих справ він ще міг би був зробити. Але сепаратистська куля і війна забрали його життя. Герої не помирають. Герої залишаються жити у наших серцях, у нашій пам’яті та наших думках.

«Трагедія родини Галаса – це трагедія нашого міста, трагедія держави. Саме тому колектив гімназії, яку очолює Любов Омеляш, ініціював і спільно з випускниками 1993 року та сучасними гімназистами реалізував задум про встановлення пам’ятної дошки на при-міщенні, щоб увічнити пам’ять про нашого випускника» – підкреслила Галина Тимчишин.

Екс-голова Сокальської РДА Олег Пелих сказав, що важко бачити сльози рідних, які пройшли ще й бюрократію.

Адже треба було доводити, що Роман загинув. Тож пам’ятаймо, що життя Героя не пройшло даром. Вдячний йому, що обороняв рідну землю від агре¬сора, зупинив його.

Болить зранена душа близьких за цими молодими людьми, які мужньо захищали суверенність рідної землі, віддали за неї життя, і лишається тільки пам’ять:

Я схиляю чоло перед Богом і вами, Україно й родино, що шукаєте шлях із мороку безнадії,

Перед тими, хто вірить у майбутнє Вкраїни,

Перед тими, хто в пеклі війни залишив усі мрїїі

У заході взяли участь головний редактор газети «Трибуна», голова правління закарпатської «Просвіти» Павло Федака, депутат Ужгородської районної ради Роланд Цебер, в. о. голови Ужгородської філії «Асоціації інвалідів АТО» Руслан Ференці, представники Закарпатського ОМВК, ректор Рівненського інституту підвищення кваліфікації, колишній очільник Млинівської РДА Алла Черній.

Герої не вмирають! Вони тут з нами на землі! Лише тихенько-тихенько сплять їхні душі на небі. І спостерігають за нами. Бо немає правди на землі – вона на небі. Ми плачемо, вони теж плачуть. їхні душі горять героїчним жовто-блакитним полум’ям! Полум’ям віри в те, що жертва їхня – недаремна!

Про трагічну історію загибелі Романа Галаса розповів побратим Микола Журавльов, котрий знав його з червня 2015 року:

– Це була дуже шляхетна людина, патріот нашої Української держави. Роман стійко обороняв свій взводний опорний пункт, який знаходився біля населеного пункту Зайцево. Так трапилося, що мобільна група, яку я очолював, була в цьому селі. І я бачив, як чітко віддавав накази старший лейтенант Роман Галас. Шкода, що так трапилося, десь вбачаю і свою провину, може цього не треба було починати – ворушити це осине гніздо, яке в тому напрямку було. Між опорним пунктом і до банд формувань десь чотириста метрів. Трошки далі – окупована Горлівка. Кожної ночі з 21 години літали безпілотні літальні апарати, які вели розвідку на нашій території. І з 22 до другої години ночі їхнього перемир’я, яке вони підписали у Мінську, не було: били з усіх видів озброєння… Роман стійко стояв на нашій українській землі. І 8 серпня 2015 року, коли я вже вийшов з війни, а не з зони АТО, проходив реабілітацію, мені подзвонив командир батальйону і розповів про ту сумну звістку.

Лікуватися уже не міг, тому що знав старшого лейтенанта Галаса, який допомагав моїй мобільній групі у боротьбі із контрабандою, яка на той час йшла. Він віддав своє життя за нашу рідну незалежну Україну… Дякую директору гімназії та всім небайдужим людям, які вирішили відкрити меморіальні дошки військовослужбовцям, котрі загинули на війні. Тому що не можна дати загинути їм двічі: перший раз – коли в них влучила куля чи осколок, другий – це коли ми про них забудемо. А час іде. Деякі думають, що «моя хата скраю, і так воно пройде». Але цього не повинно бути. Молодь повинна пам’ятати цю війну… Дуже багато крові українців пролито. Але Україна – єдина. Хотів би щоб в Сокалі був споруджений пам’ятник чи меморіал загиблим військовослужбовцям (назвав прізвища чотирьох людей, завдяки яким відкрито меморіал в Ужгороді). Влада цього не зробила, а ми – зробили. Ми пам’ятаємо: 22 чоловіки загинуло тільки з Ужгорода. Треба всюди проводити урочисті заходи. А не те щоб в кабаках спиватися, бо цього хоче агресор, щоб була тут наркоманія, алкоголізм. Якщо ми цього недопустимо, то Україна процвітатиме, це стовідсотково, адже ми – сильна нація.

Павло Федака розповів про всі бюрократичні перепитії відновлення доброго імені Романа Галаса. Тодішній прем’єр-міністр Арсеній Яценюк відіграв дуже важливу роль – він дав доручення створити відомчу комісію, до якої увійшли представники Генеральної прокуратури, Військової служби правопорядку, Судово-медичної експертизи, Служби безпеки України, Микола Журавльов і деякі інші військово-посадові особи, які могли б дати відповідні роз’яснення. У підсумку проведене розслідування, у ході якого виявлено дуже багато фотоматеріалів з місця інциденту і згодом обставини загибелі (підриву) перекваліфікували. Тому чорноту з бойового офіцера Романа Галаса знято.

Дружина Романа – Ірина, мама Олександра висловили подяку підполковнику Миколі Журавльову, Павлу Федаці за вагомий внесок у боротьбі за встановлення безпосередніх причин загибелі Романа Галаса. А вчителям, учням, усім сокальчанам – за пам’ять про чоловіка, батька і сина.

Холодний смуток душу охопив, Дощем заплакав… Свічка догорає… Він недожив, недоростив, недолюбив…

Та праведна душа не помирає… Вона у небі… Там і правда… І сам Господь вже їх оберігає.

Щодня учнів, перехожих зустрічатимуть і проводжатимуть Герої з меморіальних таблиць. Вони нагадуватимуть кожному, що випускники школи поклали свої життя, аби ми жили в мирній квітучій Україні. Допоки ми живі – житиме й пам’ять про наших Героїв! На завершення Соломія Міщій виконала пісню «Молитва до неба». А рідні, близькі, друзі побували на могилі Романа Галаса, поклали квіти.

Василь СОРОЧУК

“Він лежав, як Ісус Христос”

 А який там міг бути спокій? Ірина згадує, як на прохання чоловіка, передавала у зону АТО таблетки “Еспераль” проти алкоголізму для Романових підлеглих, бо ті “понапиваються і лежать”, а його через те, що не справляється з підлеглими, позбавляють премій та відпустки додому. У телефонній розмові Роман якось сказав жінці, що почувається, наче у психіатричній лікарні. “Але це ж не дитячий садочок чи школа, щоб відмовитись від займаної посади! – пояснював Роман Ірині. – Тут є наказ, і ти кажеш “єсть!”, і “під козирьок”, і мусиш йти робити!”.

“А уяви, мій чоловік навіть в армії не служив! Він переніс важкий грип, місяць пролежав в реанімації. Грип дав ускладнення на два вуха, і Роман був частково придатний, бо на два вуха був напівглухий. Коли його забирали, я кричала, плакала, на коліна падала, кажу, що він не дочуває, у нього зараз якраз запалення вух! Вони мені сказали, що йому там препарати поколять, а загалом, то ж добре, що не дочуває, не буде чути, як стріляють. Як? Його вб’ють, і він навіть не буде чути? То так воно і сталось! І я так розумію, що ті, хто його вбили, знали, що Роман недочував, бо поза, в якій він загинув, свідчить про те, що він не очікував. Його застрелили, а вираз Романового обличчя, поза рук, ніг, говорили про те, що його застали зненацька. А потім підірвали гранатою, бо в нього ні руки, ні ноги, ні голова не були пошкоджені. Він лежав в тому бліндажі, як Ісус Христос, руки та ноги розведені – вигляд дуже страшний… Побачити чоловіка з вирваним серцем – це жахіття! У нього все було неушкодженим, лише переламані вісім ребер і там, де серце – діра! То треба було так зробити, щоб серця не було!” – тужливо згадує жінка, а я, ледь стримуючи сльози, відводжу погляд у вікно, за яким темна ніч…

Як з’ясувалось, незадовго до загибелі Роман телефонував дружині та попереджав, що якщо його “не вб’ють сепаратисти, то вб’ють свої”. У ту страшну ніч, з 7-го на 8-ме серпня 2015 року, Ірина не спала. Вона знала, вона серцем відчувала біду, але як було уникнути трагедії? А на ранок чорна звістка прогриміла невимовним болем. А далі почалось пекельне коло, і його бойова вдова мужньо пройшла, дійшовши аж до вищих чиновників та довівши, що її чоловік – не самогубець і загинув при виконанні бойових обов’язків.

Ірина СЛАВЧАНИК.

ВІН ЗА УКРАЇНУ ГОЛОВУ ПОКЛАВ

До роковин із дня загибелі на Донбасі млинівчанина Романа Галаса

Восьмого серпня цього року минає рік, як біля Артемівська на Донеччині під час виконання бойового завдання загинув командир взводу 16-го окремого мотопіхотного батальйону старший лейтенант Роман Галас. Рік тому Млинівщина учетверте з початку антитерористичної операції на сході України була закута в чорну хустину печалі. Рік тому краяни у глибокій скорботі вперше прощалися з офіцером, який склав голову за Україну. У невимовній печалі застигла мама, дружина, донька, вся рідня, друзі, односельці героя. Хто і якими приладами виміряє їхній біль?

Торік першого грудня Роману Галасу мало виповнитися 40 років. На жаль, від 8 серпня 2015 року ця дата для його рідних і близьких буде оповита скорботним смутком – для них він назавжди залишиться 39-річним і йому ніколи не буде сорок.

Для тих, хто не перебував у зоні проведення АТО, хто не «причащався» ворожими кулями і осколками важко уявити ситуацію, в якій щодень і щоночі перебувають українські вояки, захищаючи державний суверенітет і територіальну цілісність України. Очевидно, там не розкидаються пафосними заявами і політичними гаслами. З іншого боку, в які б найпривабливіші  і найпатріотичніші словесні обгортки ми не закутували смерть  на війні, для мами, батька, дружини, доньки, брата чи сестри загибель рідної людини – найперше незмірний біль, найдорожча втрата, душевний вакуум від якої ніхто і ніщо не заповнить допоки їх віку на землі. Як їм жити з таким спадком?  Тож пам’ятаючи про загиблого офіцера, маємо охопити увагою і опікою тих, хто впродовж життя нестиме душевний тягар передчасної втрати на війні.

Роман Галас – блискучий інтелектуал, переможець Всеукраїнської олімпіади з французької мови, золотий медаліст Сокальської ЗОШ №1 на Львівщині, випускник географічного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка мав усі шанси влаштуватись у тихенькому місці і спокійно оцінювати воєнну заметіль на Донбасі за новинами з телеекранів. Однак йому судилася інша доля, яку, як кажуть, конем не об’їдеш. Урешті, він відійшов у вічність героєм, бо за Україну муки тяжкії терпів. Тож нехай Господь оселить його душу в Царстві Небеснім, а пам’ять про нього буде вічною.

Вшановуючи пам’ять бойового офіцера, мужнього захисника Вітчизни, Млинівська селищна рада ухвалила рішення назвати провулок у райцентрі, яким Роман Галас колись часто відмірював життєві стежини-доріженьки, його іменем. А Млинівська районна рада за кілька днів до роковин з часу загибелі героя, ухвалила рішення присвоїти Роману Галасу звання «Почесний громадянин Млинівщини».

Усі, хто знав Романа Галаса, 8 серпня згадайте  і помолітеся за його душу. Нехай це стане нашим маленьким духовним внеском в естафету пам’яті про героя війни на сході України.

Віталій Тарасюк