Мешканець села Бояничі, з 2014 року учасник бойових дій, після повномасштабного вторгнення продовжив свою службу в лавах Збройних сил України. Після важкого захворювання помер, похований в рідному селі Бояничі.
Бояничі – це тихе село, де мешкають дбайливі господарі, які ревно дотримуються своїх обрядів і звичаїв, це давня церковця, що пахне свяченим зіллям, це місце, де плекався і гартувався український дух.
З метою виховання у молодого покоління поваги та бережливого ставлення до історичної спадщини українського народу, залучення їх до краєзнавчо-дослідницької роботи та вшанування пам’яті Героїв, які загинули в час російсько-української війни 2014-2023 рр., учнівська молодь Забузької школи завітала на терени славетної Сокальщини, де 23 лютого 1968 року в селі Бояничі, нині Червоноградського району Львівської області, народився Казьмірчук Ігор Зіновійович.
Він ніколи не ховався за спини товаришів, старався бути попереду, де «найгарячіше». Зазнав контузії, 11 днів лежав у госпіталі – і знову на передову.
Як згадує сестра покійного Оксана: « Дитинство та юність були непростими і нелегкими, адже нас троє малих дітей, мати (Ленів Марія Іванівна) виховувала сама. Ігор був старшим, мабуть, вже тоді у брата проявилися найбільш яскраві риси його особистості: неординарний розум, завзятість у навчанні та праці».
Ольга Ленів (нині Походай) однокласниця Ігоря розповідає: «Ми пішли в перший клас у 1975 році. Навчалися у Забузькій середній школі. Ігор був старанним учнем, займався спортом, любив читати, особливо літературу англійською мовою. Добре знав історію, фізику та математику. Вже тоді в юності захопився військовою підготовкою, неодноразово їздив на районні змагання зі стрільби. В 1985 році пробував вступити у військове авіаційне училище, але, на жаль, через великий конкурсний відбір мрія не здійснилася. Після закінчення школи у 1985 році Ігор вступив до Львівської політехніки.
З спогадів Ольги Федашко (нині Айриш) однокласниці Ігоря: «В Ігоря день народження був взимку. Ми часто разом організовували шкільні вечори, святкували дні народження. Моя бабуся, яка знала усіх моїх однокласників, особливо любила пекти свій фірмовий пиріг зі сливками для Ігорка, на день його народження. І це уже була якась традиція. Ми провчилися з ним десять років. Не маючи великої тяги до навчання, він вмів підняти настрій тоді, коли його не було, міг підтримати всіх і в усьому, він завжди був з класом. Перед очима випускний вечір, в очах радість, а в голові тисяча думок, розмови про майбутнє. І як зараз пам’ятаю його слова: «Ви про мене ще почуєте…». Життя розкидало нас по світу. Але старалися зустрітися хоча б раз на рік. Розумний, виважений, спокійний, надзвичайно добрий, готовий завжди прийти на допомогу. Таким у пам’яті залишиться наш Ігор. З такою дитячою безпосередністю, з такими не дитячими поглядами на життя, з такою щирою усмішкою, добрим і відкритим серцем назавжди запам’ятався мені зі школи. На жаль…назавжди. Ігор став ще одним Ангелом-охоронцем для нас, для України. Замало слів, щоб передати смуток та біль, який чорним крилом торкнувся не лише сім’ї, а й усіх людей, які його знали, цінували, поважали».
Богдан Зарічний (однокласник, друг дитинства) згадує:
«25 червня 1986 року ми разом з Ігорем були призвані на військову службу. Перші пів року ми служили у навчальній частині в місті Бердичеві в мотострілкових військах. Здобули військову спеціальність «командир відділення БМП» (бойова машина піхоти). Після присвоєння Ігореві військового звання «сержант» його відправили на службу в Чехословаччину». Після військової служби працював підземним гірничим робітником третього розряду у «Великомостівській Західно-українській вугільній компанії».
По завершенні служби працював в Житомирській області на будівництві. Зводив будинки для людей, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
У 1994 році зустрів майбутню дружину Віру, а у 1995 році одружився, в 1996 році народилася донька Роксолана. Жив спокійне сімейне життя, займався господарською діяльністю, аж допоки 20 лютого 2014 року російські збройні війська не розпочали вторгнення на територію України. Згодом Ігор виявив бажання і готовність стати на захист України у складі добровольчого збройного формування. У березні 2015 року після кількох тижнів військової підготовки Ігоря відправили служити в піхоту в 16 Полтавський батальйон тероборони, де він ніс службу на другій лінії оборони (блокпостах) поблизу населеного пункту Райгородка Луганської обл. Крім того, у складі 16 ОМПБ Ігор перебував на
1 лінії оборони в населених пунктах Кримське та Горлівка. Восени 2015 р. особовий склад 16 ОМПБ вирушив на нове місце дислокації міста Авдіївка Донецької обл., вже перебуваючи у складі 58 окремої мотопіхотної бригади.
Як згадує командир роти Сауленко Микола «Єсаул»: «Праворуч – поле, посадка, три точки – наша крайня. До Бахмутської траси кілометр з копійками, а далі вже противник. Так почалися військові будні, які ділилися на наряди, їжу й сон. Вчитися доводилося швидко: двійки ж ніхто не ставить. Бо на війні якщо двійка, то з двома нулями.» Микола «Єсаул» пояснює, що «війна – це не тільки бої й атаки, а й побут». Окопатися, призвичаїтися, борщ зварити, дрова нарубати, помитися… Саме цей побут вмів створити Ігор Зеновійович «Зіновʼїч», бо виконував функції польового кухаря. Я запропонував Ігорю Зіновійовичу займатися кухнею, бо треба було, щоб хлопці нормально харчувалися. Зіновʼїч готував дуже смачно. На кухні в нього був повний порядок, вже о 5-6 ранку розпалював піч, незважаючи на те,що надворі була зима. Усе робив самостійно. Крім того, Зіновʼїч завжди допомагав місцевим жителям, які підходили близько до наших позицій, щоб отримати хоч якісь продукти. Він спеціально для цього купив поліетиленові пакети, щоб ділити їжу між місцевими. Ніхто не був проти, адже їжі нам вистачало».
Борщ як подвиг (взято з інтервʼю Миколи Сауленка командира роти із видання «Українська правда. Життя»)
«Це вже було в Авдіївці, підрозділ займав дачі. Дачі – це крайній ряд міста, ще кілометр – і “ДНР”. За якийсь час будинок, в якому стояли бійці, підпалили. Я якраз зверху бачив три трасери – обстріляли нас. Небезпека полягала в тому, що в будинку був газовий балон, тому я швидко скомандував всіх надвір. Стріляють з усіх сторін. Зінов’їч з укриття засік кулеметника – відпрацювали. Кричимо йому: « Повзи до нас».А він десь поповз, потім зник кудись… Куди дівся? Стріляли мало, в основному з РПГ. Нічний бій – нічого не видно. Тут з’являється знову Зінов’їч – у руках в нього дві гранати. Кинув він ті гранати – знову зник. Будинок догорає, стрільба стихає… Ми сидимо в сусідньому будиночку, дах нагрівся від пожежі – тепло. А тут знову з’являється Зінов’їч. З каструлею. Поки йшов бій – він нам борщ зварив, – згадує Микола Сауленко і каже: «От зварити борщ під час бою… Він же переживав, щоб нас погодувати, як все скінчиться».
У квітні 2016 року після демобілізації Казьмірчук Ігор повернувся додому, в рідне село Бояничі, де займався господарською діяльністю аж допоки не почалося повномасштабне вторгнення Росії. 16 березня 2022 року він знову був призваний на військову службу. Служив у Державній спеціальній службі транспорту Міністерства оборони України, яка призначена для забезпечення стійкого функціонування транспорту в мирний час, а в особливий період, залучається до виконання заходів територіальної оборони, а також заходів, спрямованих на дотримання правового режиму воєнного стану. Був старшим стрільцем 1 відділення охорони 2 взводу, охорони 2 роти, охорони 3 батальйону, старшим солдатом військової частини Т0910.
Службу ніс гідно, був надійним товаришем і справжнім патріотом України.