Дата та місце народження: 13 серпня 1992 р., м. Сокаль, Львівська область.

Дата та місце загибелі: 19 червня 2014 р., смт. Ямпіль, Краснолиманський район, Донецька область.

Звання: Солдат.

Посада: Розвідник.

Підрозділ: 24-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: Загинув у бою, що точився під смт Ямпіль та селом Закітне Донецької області, метою якого було висування в глибину території, знищення укріплень бойовиків та звільнення населених пунктів. Разом з Віктором загинули підполковник І. Ляшенко, капітан С. Воробець, старший сержант А. Повстюк, старший солдат Ю. Прихід, солдат В. Семчук та солдат М. Шайнога.

Сімейний стан: Залишились батьки.

Місце поховання: м. Сокаль, Львівська область.

Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 р., “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Слава сокальському Соколу Віктору Сиваку!

19 червня 2014 року на Сокальщину прийшла велика біда. У жорстокому бою, від куль російських найманців і доморощених терористів, загинув чудовий юнак, сокалець Віктор Сивак.  Віктор вибрав сам свою місію – захищати Батьківщину, і він віддав за неї найдорожче – життя. Сокальчанин загинув за тисячі кілометрів від свого рідного міста під містечком Ямпіль Краснолиманського району Донецької області.
Віктор Сивак був призваний на військову службу за контрактом у військову частину Яворова, після закінчення Одеського національного політехнічного університету. За інформацією, підрозділ Віктора, поспішаючи на виконання чергового бойового завдання, потрапив у засідку сепаратистів. «Мирні ополченці» (так цих нелюдів називають російські ЗМІ) стріляли по бійцях української армії із крупнокаліберних протитанкових кулеметів. Від шквального вогню ворога юнаків не могли врятувати ні бронежилети, ні броня БМП…
Віктор назавжди залишив згорьованих маму Мар’яну, тата Олександра, родину…

Про нього однополчани написали наступне…

«Вітя! Надійний друг, товариш по зброї, завжди в наших серцях буде горіти іскра пам’яті про Тебе, як Ти поклав своє життя за Батьківщину, захищаючи товаришів…»

Антон Маланюк, бойовий побратим Віктора

«Ех, Вітя, Вітя! Скільки ми днів провели разом, їли з однієї миски, а тут, невірю, що Тебе вже немає. Ти був хорошим другом, з Тобою було цікаво спілкуватися на будьяку тему, завжди допомагав. Біль не передати. Ти герой, загинув за Україну… Герої не вмирають»

Олександр Сидорюк, однополчанин Віктора

«Віктор закінчив школу-сад, навчався потім в гімназії, дуже любив історію, багато читав. Був хорошим спортсменом. У листопаді минулого року прийшов по характеристику, сказав, що хоче бути військовим. Одним словом – гордість школи»

Ольга Зарицька, класний керівник Віктора

«Віктор був життєрадісною людиною, міг завжди розрядити ситуацію, плач замінював на жарти. З ним було весело. Він був душею компанії. Якщо організовували поїздки, Віктор – з нами перший. А ще був дуже розумним, досконало знав історію, географію, вивчав енциклопедію. Його дуже все цікавило, міг не виконати домашнє завдання, але те, що його захоплювало, знав дуже добре. Нікого не ображав.

Оксана Загакайло, однокласниця Віктора

«Віктор був великою особистістю. У його кімнаті на стіні я прочитала вислів ««Быть, а не казаться». Яку треба мати щиру, патріотичну душу, філософське серце, щоб розуміти цей вислів. А це означало, що Віктор слідував йому в житті, він хотів бути патріотом і він ним став. Він хотів бути щирим українцем і він залишиться таким у нашій пам’яті назавжди…»

Руслана Антонюк, мама однокласника Віктора 

13 жовтня, у переддень Покрови Пресвятої Богородиці – покровительки українського козацтва та УПА, у Сокальській гімназії імені Олега Романіва відбулося освячення меморіальних таблиць пам’яті Віктора Сивака і Валентина Прихода, героїв Небесної Сотні, які були учнями гімназії у місті Сокаль.

Указом Президента України «Про відзначення державними нагородами України за особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності» орденом «За мужність ІІІ ступеня» нагороджено В.О.Сивака(посмертно). Нагороду одержали батьки юнака.

….

19 червня минає три роки, відколи на війні загинув наш однокласник, тоді лише 21-річний Віктор Сивак.

Юний солдат, розвідник розвідувального відділення штабного батальйону 24-ої окремої механізованої бригади оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України, у бою між Ямполем і Закітним, захищаючи нас, віддав найцінніше – життя.

Тепер на цьому місці задля вічної дієвої пам’яті стоїть, зведений побратимами, меморіал.

На вході нашої альма-матері Сокальської гімназії ім. Олега Романіва також встановлена пам’ятна дошка.

І у наших серцях назавжди залишаються світлі спогади про дорогого однокласника Віктора. Для нас він є прикладом вільної, свобідної людини, що яскраво було виражено ще в дитячі шкільні роки. Надзвичайно легкий у поведінці, впевнений, самобутній, простий, безпосередній. Він завжди знав, що йому потрібно для формування своєї особистості. Вітя міг недовчити задані параграфи, але зачитувався художньою літературою, часто зовсім не для нашого віку. І не переставав читати ніколи. Мав великі енциклопедичні знання. На уроках історії, географії розповідав не сухий матеріал із підручників, а значно більше – і ми заслуховувалися його відповідями. Він любив пізнавати – вчити те, що його цікавило і що вважав важливим – у цьому й свобода, нешкільна дорослість.

Ми не пам’ятаємо, щоб Вітя коли-небудь когось із нас образив. Тому заливалися слізьми, коли на поминальному обіді його мама просила вибачення за сина, якщо кому завдав болю. Бо вибачитися, мабуть, не встигли лише ми. Так, він любив жартувати, сказати щось іронічно, але це завжди були слова, наповнені добротою, любов’ю, а тому не могли образити. Він поважав нас.

Коли бачив нечесність, то запитував, чому вчинено саме так, навіть учителів. І пізніше сама дирекція школи охарактеризує його, як того, хто мав загострене відчуття справедливості.

Він вірив у нас, вболівав за нас. У випускному альбомі перечитуємо час від часу побажання від Віті: «Думаю і надіюся, що в тебе все буде добре… У тому, що ти поступиш куди хочеш і гарно вивчишся, я й не сумніваюся». Пізніше в уже університетські роки, бувало, давав дівчатам поради щодо вчинків їхніх хлопців, бо ми були йому небайдужі.

Завжди усміхнений, веселий, життєрадісний – здається, він вмів жити та цінувати життя. І навіть могло здатися, що був безтурботний. Та насправді він часто думав, і думав глибоко. Навчаючись в Одесі в Політехнічному національному університеті, у дощ виходив на берег моря та спостерігав, роздумував.

Він не шукав комфорту. Ще коли в Україні не було війни, хотів служити у французькому легіоні. Спершу вступив на контрактну службу в Збройні  Сили України, у січні…, а вже в червні наш клас зібрала трагічна подія… попрощатися.

Пройшло три роки, та у батьків рана не загоїться ніколи. Сумуємо разом з вами. Дякуємо за сина. Спасибі, що, як і Вітя, вболіваєте за кожного з нас. Завжди розпитуєте про наші справи, долі, вислуховуєте, даєте поради. Ви – дуже прості та доступні, щирі в спілкуванні. З вами ніколи не відчуваємо різниці поколінь. Хоча горе залишило відбиток у ваших очах, але вам вдається завжди залишатися молодими душею. Дякуємо також за приклад сім’ї.

Старатимемося Віктора пам’ятати дієво, керуючись словами військового капелана:

«Ці хлопці уособлювали любов,  добро їх не стало. Тому тепер кожен з нас відповідальний за те, щоб добра у світі не меншало, і кожен повинен робити його більше, ніж раніше: і за себе, і за того хлопця, який не повернувся з бою.

Мусимо мати діяльну пам’ять про них. Тобто робити все для того, щоб їхні мрії про нову Україну здійснилися. Це має бути мотивуючим фактором. Виснажилися, болить, впали, але піднялися і – вперед. Хто сказав, що вже всі можливості вичерпано? Одноманітність людину втомлює, але любімо – і тоді будемо мислити творчо, знайдеться чимало шляхів і способів».

Назавжди у наших серцях!

Однокласники, класний керівник (випуск Сокальської гімназії 2009 р.)

МИНАЄ РІК БЕЗ ВІКТОРА СИВАКА

Час не вилікував і ніколи не вилікує невимовного болю втрати нашого сина. Того фатального дня молитва за неживих злетіла зойком – за сина нашого, за його побратимів, які обороняли свій край і разом відійшли в інший світ. Ми віримо, що таку долю Бог посилає тільки мужнім, і наш син – Герой! А Герої – не вмирають, вони живуть вічно в людській пам’яті.

Подяка всім і кожному зокрема за підтримку, за молитву, за небайдужість до нашої родини.

Родина Сиваків.

ЗА МУЖНІСТЬ…

15 липня 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав указ про відзначення державними нагородами військовослужбовців Збройних сил України, а також співробітників СБУ, МВС, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Держприкоодонслужби та Управління Держохорони. Відповідний документ розміщений на сайті глави держави.

Всього нагороди «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» отримали 149 осіб, деякі з них – посмертно.

Солдата 24 окремої Залізної механізованої бригади оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України, уродженця Сокаля.

ВІКТОРА ОЛЕКСАНДРОВИЧА СИВАКА, який загинув у бою 19 червня під смт. Ямпіль Краснолиманського району Донецької області, нагороджено орденом «За мужність» III ступеня Посмертно).

ВІКТОР СИВАК ЗАГИНУВ, ЗАХИЩАЮЧИ УКРАЇНУ

 Минулої п’ятниці, 20 череня, страшна звістка долинула до Сокаля: 19 червня під смт. Ямпіль Краснолиманського району Донецької області загинув військовослужбовець 24 окремої Залізної механізованої бригади оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних сил України, наш земляк Віктор Сивак. Юнакові в серпні цього року виповнилося б тільки двадцять два. Не дожив, не докохав, не домріяв… Але чому?! Віктор віддано любив Україну, тому й пішов и захищати. Після закінчення Одеського національного політехнічного університету був призваний на військову службу за контрактом у військову частину Яворова.

Список Небесної роти (так тепер називають полеглих у боях із терористами) із Залізної дивізії поповнили семеро військовослужбовців. Серед них і сокалець Віктор Сивак. Він був розвідником, загинув на передовій. За попередніми даними, їхній підрозділ, поспішаючи на виконання чергового бойового завдання, потрапив у засідку сепаратистів. «Мирні ополченці» (так цих нелюдів називають російські ЗМІ) стріляли по наших бійцях із крупнокаліберних протитанкових кулеметів. Від шквального вогню ворога юнаків не могли врятувати ні бронежилети, ні броня БМП…

Віктор назавжди залишив згорьованих маму Мар’яну, тата Олександра, родину… Про нього однополчани написали теплі слова-спогади, які передав редакції військовий комісар Сокальсько-Червоноградського ОВК Микола Лисак. Ось деякі з них.

«Вітя! Надійний друг, товариш по зброї, завжди в наших серцях буде горіти іскра пам’яті про Тебе, як Ти поклав своє життя за Батьківщину, захищаючи товаришів…» (Антон Маланюк).

«Ех, Вітя, Вітя! Скільки ми днів провели разом, їли з однієї миски, а тут, не вірю, що Тебе вже немає. Ти був хорошим другом, з Тобою було цікаво спілкуватися на будь-яку тему, завжди допомагав. Біль не передати. Ти герой, загинув за Україну… Герої не вмирають» (Олександр Сидорюк).

«Вітя, скільки ми разом проїздили, разом гуляли, ми Тебе будемо пам’ятати всі. Ти був нам як брат і залишишся ним…» (В. Дорошенко).

Класний керівник Ольга Зарицька згадувала свого учня, плачучи: «Віктор закінчив школу-сад, навчався потім в гімназії, дуже любив історію, багато читав. Був хорошим спортсменом. У листопаді минулого року прийшов по характеристику, сказав, що хоче бути військовим. Одним словом – гордість школи».

В однокласниці Оксани Загакайло також тільки дуже гарні спогади: «Віктор був життєрадісною людиною, міг завжди розрядити ситуацію, плач замінював на жарти. З ним було весело. Він був душею компанії. Якщо організовували поїздки, Віктор – з нами перший. А ще був дуже розумним, досконало знав історію, географію, вивчав енциклопедію. Його дуже все цікавило, міг не виконати домашнє завдання, але те, що його захоплювало, знав дуже добре. Нікого не ображав. У лютому був на випускному, сказав, що пішов на контрактну службу…»

Вночі 22 червня зі Львова до Сокаля привезли тіло українського воїна – Віктора Сивака, з його останнього бойового відрядження на схід… А вже наступного дня в останню путь загиблого провели тисячі людей – його бойові побратими, однокласники, педагоги, священики, сокальчани. Такого похорону Сокаль не пам’ятає. І це не дивно. Адже загинув молодий хлопець, котрий захищав нашу державу, її суверенітет. Поминальна процесія від будинку №47 по вулиці Героїв УПА пройшла до кафедрального храму св. ап. Петра і Павла, де священики Ярослав Кащук, Михайло Ментух, Ярослав Валюх, Андрій Дутчак, Петро Звір, Степан Ділай, Володимир Жарський відслужили панахиду за убієнним.

Поховали Віктора Сивака на новому  сокальському цвинтарі. Коли домовину з тілом опускали в могилу, всі мовили «Герої не вмирають!», «Слава Україні!» та заспівали Державний Гімн. Військово-службовці з Академії Сухопутних військ віддали військовий салют.

Під час прощального слова виконувач обов’язки заступника командира по роботі з особовим складом в/ч А 0998 з Яворова майор Ігор Циганко наголосив, що Віктор був справжнім товаришем, другом, борцем за Україну: «19 червня наші хлопці потрапили під обстріл. А тих, хто це зробив – знищено. Одне людське життя не вартує того, задля чого все це робиться. Ми вічно пам’ятатимемо Віктора, котрий все робив, щоб Україна утверджувала незалежність».

Голова Сокальської РДА Олег Кожушко: «Не знайдеться таких слів, якими можна було б висловити велике горе, яке прийшло до батьків: Мар’яни та Олександра.  Загинув син, воїн.  Таку втрату час не заліковує. Ваш син загинув як герой, віддавши життя за мир та незалежність України, за кожного з нас. Прости нас, друже, що не вберегли Тебе! Твій вчинок буде нас окрилювати. Душа Віктора вже приєдналася до побратимів з Небесної сотні. Герої не вмирають!»

Міський голова Сокаля Богдан Зарічний: «Прийшла у Сокаль велика біда, яка нас об’єднала. У жорстокому бою від куль російських найманців і доморощених терористів загинув чудовий юнак, наш сокалець. Ніхто з нас не міг ще кілька місяців тому уявити, що на нашу благодатну землю прийде горе, і ми будемо хоронити Героя, який віддав своє життя за свободу і територіальну цілісність України. Віктор вибрав сам свою місію – захищати Батьківщину, і він віддав за неї найдорожче – життя. Він загину за тисячі кілометрів від нашого рідного міста Сокаля , але загинув за нас всіх. Він загинув, щоб далі не могла просуватися проросійська сепаратистська бандитська нечисть. І саме завдяки таким мужнім хлопцям як Віктор, в України є майбутнє… Пробач нас, Вікторе! Дякую Тобі, Вікторе, дякуємо вам, дорогі батьки, що Ви виховали такого сина».

Мати однокласника Руслана Антонюк, зокрема, сказала, що «Сокальщина омивається кровавими сльозами, ридає Україна, адже втратили найкращого з синів. Дуже шкода, що наша священна земля очищається від погані найкращими нашими дітьми. Сьогодні тисячі людей висловлюють співчуття мамі, яка чорніша чорної землі, батькові, який вже не має сліз, родині… Найвищої подяки заслуговують ця дитина, батьки. Такого чисельного прощання із людиною у Сокалі я не пам’ятаю. Це свідчить про те, що Віктор був великою особистістю. У його кімнаті на стіні я прочитала вислів: «Быть, а не казатса». Яку треба мати щиру, патріотичну душу, філософське серце, щоб розуміти цей вислів. А це означало, що Віктор слідував йому в житті, він хотів бути патріотом і він ним став. Він хотів бути щирим українцем і він залишиться таким у нашій пам’яті назавжди…»

Сокальщина в ці дні у жалобі за краянином Віктором Сиваком. Слава сокальському Соколу! Героя пам’ятатимуть завжди, адже Герої не вмирають!

Василь СОРОЧУК