Обвуглені залишки будівель, здичавілі сади… Про що ці свідки минулої людської трагедії говорять нинішньому поколінню?!

Житель села Іваньки Степан Івасейко так згадує про трагічні події тих років: “Великий загін червоних завойовників вривається в село. Люди в передчутті лиха в розпачі поспіхом покидають свої оселі, а їх, опустілих, тут же підпалюють червоні яничари.

Велетенські язики вогню, чорні клуби диму, ворожі постріли, рев тварин, що конають, і людський стогін змішались у невидану пекельну стихію, якій, здавалося, немає кінця ні на землі, ні на небі. Підняті у висоти силою нагрітого повітря, палаючі ватри летять на далекі кілометрові відстані, падаючи загрозливо на стріхи сусідніх сіл. А ми, діти з дорослими, в якомусь оціпенінні, уже з віддалі, з-за лісових заростей, спостерігаємо той апокаліптичний шал – горять Іваньки.

І тільки після відходу катів надвечір селяни повернулися на свої спалені клаптики рідної землі, свої обійстя. Згоріло все. Лежали обвуглені тварини, птиці, дотлівали рясні сади, а на місці будівель – великі купи жару і поміж ними в якомусь онімінні блукають люди. Такою була остання ніч іваньківчан біля своїх рідних осель. А на ранок знову раптовий наїзд червоних зайд, стрілянина і знову поміж свист куль ми, наймолодші, тримаючись маминих рук, мчимо у безвість, у лісові зарості, щоб там без сну і їжі у майже непрохідній болотній місцевості перебути ту ворожу навалу.

Аж на третій день хто був живий вибрався під поле сусіднього села Карова і тут, перебувши ще ніч, оплакавши загиблих, назавше покинув родинні місця.” Це підтверджує і Олена Козак, яка вижила у цій жахливій трагедії.

Марії Жук на час трагедії було півроку і вона про ці події пам’ятає зі слів матері «Мого тата забили, а Іваньки спалили. Як прийду сюди, то в мене серце розривається. Іваньки спалили тоді повністю – 24 хати. Сиділи ми тоді в іваньківському лісі, бо не було до кого йти. Взимку забили чотири стовпчики, наламали щетини зі сосни, зробили «буду», так і полягали чотири баби. Здибали кусочки цегол, якийсь надщерблений банячок, щоб варити їсти. Взимку бувало, як завіє, мороз, сніг! Аж страшно згадувати, що ми пережили! Я то все пам’ятаю!».

І хто тепер, з відстані часу, може виміряти глибину людського страждання від розлуки з тими найріднішими клаптиками землі, від втрати рідних і від того ще не зовсім зрозумілого почуття, що так раптово впало на голови – почуття вигнанця, безпритульного.

Село Іваньки – це символ трагізму і жертовності українського народу, але це і героїчне протистояння загарбнику. Тоді, в літні місяці 1944-го сталінська воєнна машина, борючись з УПА, нищила, палила галицькі села, вбивала мирних жителів, не оминаючи і дітей. Іваньківська земля – це і яскрава сторінка героїчної повстанської боротьби. Тут, від початків створення УПА, завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО), де шефом штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь Левкович. Ця воєнна округа, як самостійна одиниця, мала в своєму складі всі структури, необхідні для бойових дій і забезпечення своєї життєдіяльності. І саме окремі бойові одиниці цієї округи весь час перебували в Іваньках чи в навколишній місцевості, як часто згадується в документах – в карівському лісі. Так, в половині червня цього ж року сюди прийшли з Радехівщини дві чоти під командуванням чотових Коваленка і Гонти. На той час тут уже перебував відділ командира Недолі, що прийшов з польських теренів, і вищезгадані чоти влились у структуру цього відділу, який реорганізувався в три чоти, де чотовими були Бородач з с. Яструбичі, Сагайда з с. Корчин і третій – Коваленко. Звідси відділ періодично переходив в інші села – Салаші (нині Діброва), Хлівчани, де мали кілька боїв з німцями і більшовиками, а також під с. Монастирок (нині Жовківський рн), де командир Недоля передав свою сотню командирові Беркуту, бойові дії якого зосереджувались переважно біля Іваньків (в джерелах часто іменується як в карівському лісі). Окрім сотні Беркута тут дислокувались сотні Перемоги, Куліша Недолугого і, епізодично, інші, що творили курінь під командою курінного Євшана (Ем). Також у травні тут відбував перевишкіл, після кількох боїв з польською партизанкою, відділ «Перебийніс» на чолі з командиром Лисом. За розповідями старших односельчан, в Іваньках в ці часи перебували і дві сотні, що прибули з Волині. Дислокація куреня охоплювала як с. Іваньки, так і навколишній ліс. Якась частина розселилась по хатах, а іваньківська лісничівка служила, очевидно, і командним осередком, і спільною харчевнею.

Степан Івасейко: «Для нас хлопчаків, які вже на той час по дитячому орієнтувались у всякій зброї, бо і забавкою була переважно небоєздатна зброя, незвичну зацікавленість викликала похідна кухня на колесах, яка певний час стояла на дідовому подвір’ї, і де іваньківчанки брали участь у приготуванні страв. Тож нас, малюків, також не обділяли тими повстанськими кашами, через які ми вже також прилучали себе до повстанці.» І от, саме в цю пору, в кінці серпня, відбувся біля Іваньків один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками. А було це так. Велике більшовицьке угрупування у кількості 10000 солдат, шукаючи повстанські загони, рушило зі східної сторони (від Салашів) в напрямку Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з північної і південної сторін (від Карова і Гійча) з важкої артилерії. Згадують старожили, що зі сторони Карова, з «Лисої Гори», ліс обстрілювали також з «Катюш». На той час повстанські загони, щоб не відкривати бою в селі, вийшли із нього в напрямку «Перехрестя» і ріки Болотня, зайнявши там оборонну позицію. Поспіхом покинули його і селяни, а більшовицькі загони, ввійшовши в село, спалили його. Через день після спалення села, почався наступ на повстанські позиції. Курінь зайняв 4 кілометрову лінію оборони. Командир Ем особисто обходив усі бойові точки, підіймаючи у стрільців бойовий дух. Бій почався зранку. А перший наступ – саме в напрямку, де дислокувалась чота Коваленка. Вона успішно відбила наступ. Згодом почався бій по всій лінії оборони, де були розміщені сотні Беркута, Перемоги і Куліша. І так протягом дня наступ повторювався десять разів, і всі десять було відбито. Десятий був під самий вечір. Повстанці його сподівались, і успішно відбивши, вночі, непомітно відійшли зі своїх позицій, подавшись (Перемога і Куліш) у східну сторону, а Беркут – на північ, за р. Солокію. Наступного дня більшовики, не маючи інформації про рух повстанських загонів, знову почали обстріл вже порожніх позицій з протилежних вищезгаданих сторін, частково стріляючи по своїх, але повстанські загони були вже далеко. Архівні джерела стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Сьогодні вже покійний Григорій Наумко з села Діброви , ще у 80-роках ХХ століття згадував, що повстанці в карівському лісі «наклали цілий рів москалів» і зробив припущення, що вони не були підготовані до боротьби з партизанами, бо атакували шеренгою і ставали легкою мішенню для повстанських куль. Наші втрати – 14 убитих, 4 тяжко і 7 легко поранених. Серед інших загинули «Сокіл» і «Зірка» з с. Забіря. Вбиті похоронені в Іваньківській братській могилі. Сьогодні поряд з капличкою знаходиться новозбудований Хрест на могилі. На плиті якої є напис:

“Тут спочивають Герої УПА, серед багатьох похованих, відомі:

Боднарчук Микола М. 1922-1944 (с. Карів)

Ванько Григорій Т. 1922-1944 (с. Карів)

Курило Федір П. 1918-1944 (с. Остобіш)”

Іваньківська земля – це і яскрава сторінка героїчної повстанської боротьби. Тоді, 28 серпня 1944 р. оточене московською ордою, село Іваньки конало у страшному смертоносному полум’ї, вкриваючи жаром, трупами тварин і попелом свою рідну землю, лягаючи незагойним болем на душі вцілілих іваньківчан. А наступного дня, 29 серпня 1944 р., біля уже спаленого села відбувся один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками.

Вдумаймося: десять тисяч ворога і наш – один курінь!

Повстанців все ж оберігала рідна земля і велетенський бойовий дух.

Багато років справжня історія України замовчувалась і перекручувалась. Тому ще з більшою силою маємо запалити любов у своїх серцях до нашої Батьківщини, до Бога. Ми повинні приходити сюди, пам`ятати це місце, ті жахливі часи. Пам’ятати, ми – українці, це наша земля!

Роздуми над трагедією Іваньків

Тоді, в ту мить здригнулось все в жалі,

Як ті гніздечка рідної землі

Зжирало полум’я зловіще, зловороже

І крик надії, ‑ поможи нам Боже!

Закляк в устах, припавши до землі.

Івасейко Степан) колишній житель Іваньків

Тоді, в ту мить, останню Іваньків

В розривах куль, у вихорах вогнів,

Від злобних рук ворожого загону

Моє село в останній хвилі скону

Вогнем стиралось з пам’яті віків.

Хто пом’яне, кому цей біль і гнів,

Немає вже ні хат і ні садів,

А час прирік тим стежкам заростати,

Кого, скажіть, у тім селі спитати

Про їхній біль, ‑ тут пам’ять вся без слів.

О, пам’яте, ти знайдеш правди суд

І засуд свій над ордою приблуд,

Що в цій землі вогнем життя спинила.

Хай береже ту пам’ять хрест й могила!

Прийми їх, Боже, ми – твій чесний люд.

Список використаної літератури та інтернет-джерел.

1. http://golossokal.com.ua/zgadajemo/ivanki-tragicheskaya-istoriya-sokalshhini

2. http://golossokal.com.ua/zgadajemo/ivanky-mesto-povstancheskogo-pobudu-borby

3. http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/ivankispilnasobornamolitvazaukraienuzaperemogunadvorogomavtorivasejkostepan?fbclid=IwAR2ehpqu3ZFRv-03Btbn4bXE66DtzQBqYbEoBzrf7Pxj-MjFgOWJBzKwWQQ

4. http://golosznadbugu.com/history/ivan-ky-u-pam-yati-nazavzhdy.html?fbclid=IwAR3Xn9zGA-PgVjrH5r6w0kujEE1ourUUAz5jlh3FpTXxIJa0lcN_qG3HF6k

5. http://www.rajrada.sokal.lviv.ua/text-page

6. «Iваньки – трагічна історія Сокальщини» стаття з випуску № 40від 27. 09.2012